genplan-kiєva-ta-іstorichna-spadshhina

Генплан Києва 2040: а що з об’єктами історичної спадщини?

Влітку 2020 року на сесію Київради повинні винести документ, в якому визначені основні вектори розвитку української столиці на найближчі два десятиліття. Хтось порівнює Генплан за значимістю з Конституцією міста, хтось вважає його юридично нікчемним, апелюючи до того, що основні положення Генплану 2002 року так і залишилися на папері.

Про концепцію нового Генплану говорить експертка в сфері охорони історичної спадщини Ольга Рутковська (мистецтвознавець, експертка зі спадщини, членкиня International Council on Monuments and Sites (ICOMOS), експертка Національного експертно-будівельного альянсу України).

Історико-архітектурний план Києва, який можна метафорично назвати серцем Генплану, вже готовий і відправлений на узгодження в Міністерство культури. Судячи з графічних матеріалів, які викладені у відкритий доступ, що можна сказати про якість цього документу?

Ольга Рутковська: Історико-архітектурний опорний план — це основа для генерального плану будь-якого історичного населеного пункту. Пам’ятники архітектури, містобудування, історії, археології, науки і техніки, садово-паркового мистецтва, території історико-культурного призначення Києва — все це особлива категорія об’єктів і земельних ділянок міста, які повинні враховуватися в будь-яких містобудівних рішеннях. Наскільки можна судити з опублікованих матеріалів, цей опорний план є черговою версією документації, розробленої ще в 2011 році. З тих пір багато чого змінилося навіть з точки зору ставлення до об’єктів історичної спадщини. Багато що змінилося на законодавчому рівні. З’явилися норми, які стосуються об’єктів Всесвітньої спадщини. Поки ми можемо вивчити лише графічну і регуляторну частину документації, і то не в повному обсязі. Регуляторна частина представлена ​​тільки регламентами, в яких відсутні основні вихідні дані. А саме ці дані і характер їх використання так всіх турбують — чи зберігся статус пам’ятника за тим чи іншим об’єктом, які плани з використання і розвитку території?

Київ є зоною конфліктів. Безліч гарячих точок виникає якраз через те, що громада не володіє повною, достовірною інформацією. Городяни перебувають у впевненості, що об’єкт знаходиться під охороною, є частиною нашої національної спадщини, — а потім виявляється, що це не так. У багатьох об’єктів складна доля. Наприклад, якісь «зникли» з реєстру, якісь не мають повного пакету документації, якісь доводяться до повного руйнування. Тому реакція суспільства на розробку містобудівної документації та вимога опублікувати проект історико-архітектурного плану цілком зрозумілі.

Яким чином пам’ятники архітектури можуть зникнути з охоронних реєстрів? Хто їх видаляє?

Обґрунтування на видалення з реєстрів складають саме ті організації, які, по ідеї, повинні зберігати цю спадщину. Закон «Про охорону культурної спадщини» передбачає можливість виведення об’єкту з реєстру в тому випадку, якщо він втратив свої характеристики, через які, власне, і став пам’ятником. Тобто якщо пам’ятник архітектури перестав їм бути — він знищений, перебудований, зруйнувався. Це положення закону часто цинічно використовуються для обґрунтування повної втрати культурної цінності об’єктом спадщини. В Україні і Києві не забезпечується належний контроль стану об’єктів. Закон і виконавча влада розраховують на свідомість користувачів, власників. Але справа в тому, що цінність об’єктів культурної спадщини в нашому суспільстві не для всіх є очевидною. Відсутня політика, спрямована на роз’яснення цінності спадщини. Лише незначна частина суспільства розуміє, в чому цінність пам’яток, як їх можна використовувати на практиці, яку віддачу може отримати місто, в якому зуміли зберегти історичну архітектуру. Що може виграти власник, який володіє пам’ятником? Немає цього розуміння. Для більшості людей історична цінність — абстрактна категорія. У підсумку на вулицях Києва ми бачимо безліч історичних занедбаних будівель. Без невідкладної зміни державної та міської політики в частині пріоритету збереження і розвитку спадщини дуже скоро настане момент, коли пам’ятки культурної спадщини зникнуть з лиця землі, а на їх місці з’являться безликі багатоповерхові об’єкти нового будівництва.

Кількість пам’ятників, їх статус, стан, адреси, балансоутримувачі — всі ці дані є основою для розробки історико-архітектурного опорного плану. Необхідно знати межі охоронних зон, які є у кожного об’єкта. Не тільки у величезних комплексів, таких як Києво-Печерська лавра, Софія Київська, а й у невеликих будиночків, парків, меморіальних комплексів, ландшафтних пам’яток. Збір цих даних, систематизація, аналіз, програмування збереження для такого міста, як Київ — дуже трудомістка робота.

Тобто зараз у вас немає впевненості, що ця копітка робота була належним чином проведена?

У нас вже є сумний досвід наслідків попередніх розробок цього ж містобудівного документа для Києва. Версія історико-архітектурного опорного плану від 2011 року не витримувала критики. Це був навіть не опорний план, а пропозиції щодо збереження спадщини міста Києва. Пропозиції — це концептуальна розробка. Адже історико-архітектурний опорний план розробляється за чітко встановленими правилами і нормами, згідно з ДБН.

За наявними даними, в Києві понад 3500 тисяч об’єктів культурної спадщини, крім того, чимало історичних об’єктів, які заслуговують на статус пам’ятника. І оцінка їх культурної цінності з пропозицією внесення до реєстру якраз і робиться під час розробки історико-архітектурного опорного плану. Крім їх місцезнаходження розробники зобов’язані на графіку вказати ареали збереження цінної забудови, території історико-культурного призначення, заповідники.

Поки єдиний позитивний момент, який я побачила, — нарешті з’явилася графічна частина, яка відображає землі історико-культурного призначення. Навколо них зараз і виникають здебільшого конфліктні ситуації. Так чи інакше, будь-яке будівництво — це робота з територіями. Будь-які майнові інтереси — це роботи з територіями. А землі історико-культурного призначення, згідно з нашим законодавством, призначені виключно для збереження і розвитку об’єктів спадщини. Існують обмеження по функції. Це справедливо і щодо природно-заповідних територій, і щодо територій з об’єктами спадщини.

Так і повинно бути? Це ж, по суті, консервація. А у нас перед очима безліч європейських прикладів і не тільки коли архітектори проводять реновацію пам’ятників зі зміною функції. Наприклад, на руїнах стародавнього храму можуть надбудувати не обов’язково навіть музей, а й офіс, ресторан або житло, при цьому всі збережені частини будівлі, фрагменти, дбайливо відреставровані, до них зберігається громадський доступ. Чи не раціональніше подібний підхід?

У існуючому законі про охорону архітектурної спадщини з понятійного апарату зникли багато дефініцій, що стосуються відродження та пошуку нових методів пристосування до нового життя, які раніше застосовувалися, а нові не з’явилися. Сьогодні у нас є «охорона», «консервація», «музеєфікація», «реставрація» … В принципі, все це майже подібні поняття, вони переслідують одну мету — зберегти і максимально якісно продемонструвати об’єкт.

А ось що таке «реновація»? Тут мова йде про оновлення, відродження. Це ближче до реабілітації. Тобто відновлення структури об’єкта і розширення можливостей його використання, а також перспектив розвитку. Адже у об’єктів спадщини теж має бути розвиток. Але, на жаль, сьогодні в понятійному апараті це не відображено якісно. Як і поняття «регенерація».

Нема і поняття «конверсія», що якраз передбачає зміну функції …

Так, лексикон і термінологію необхідно розширювати. Сьогодні, коли ми чуємо слово «реновація», то відразу уявляємо, що це стосується виключно якихось пост промислових зон. Але в той же час реновація — це хороший метод монетизації, розвитку комплексних об’єктів. Конверсія об’єктів спадщини, культурний капітал, культурний ресурс — це дуже важливі поняття і напрямки для об’єктивного розуміння ролі і можливостей пам’ятників, коли для суспільства їх цінність непорушна.

Чому б нам не піти слідами багатьох європейських міст і як мінімум не дозволити реконструкцію історичних будівель зі збереженням фасаду?

Це поширений запит. Більшість користувачів, девелоперів, власників вважають, що можна і досить просто істотно змінити планувальну структуру будівлі. Але об’єкт спадщини, якщо ми говоримо про пам’ятник архітектури, — це не тільки фасади. А вся матеріально-технічна структура в цілому, початкові капітальні конструкції об’єкта і їх декор, особливості планувальної системи. І як її зберегти, реанімувати — це окрема непроста історія.

За 15 років роботи в сфері реставрації я зрозуміла, наскільки це трудомістка робота, яка вимагає постійних досліджень і копіткого ставлення до об’єкта від старту попередніх робіт і підготовки до проектування до завершення реставрації (консервації.) А також великого досвіду. Назвати себе реставратором можна, пропрацювавши в цій сфері хоча б років 10. Реставрацією неможливо займатися, якщо ти тільки вчора закінчив вуз. Необхідно пройти ще дуже тривалу виробничу практику під керівництвом професіоналів. Тому що кожен об’єкт культурної спадщини, коли починаєш з ним працювати, підносить за фактом таку кількість сюрпризів, що людина без спеціальної підготовки просто не здатна з цим справитися.

Отже, припустимо, ми отримаємо історико-архітектурний план, в якому все ж внесена прискіпливо вся інформація про спадщину. Але при відсутності методик і навіть термінів «реновація», «конверсія» виходить, що ми знову консервуємо нашу спадщину і не вирішуємо питання про її перспективи та розвитку. Адже планування все- таки передбачає розвиток?

Історико-архітектурний опорний план — це фіксаційний документ. Він дійсно відображає status quo спадщини, історико-культурних територій, вже затверджених зон охорони. А ось все, що стосується перспективи, подається в іншому документі, який називається проектом зон охорони спадщини і включає регламенти використання і можливого перспективного будівництва. Це регламенти, які прописуються для особливо цінних територій і необхідні для оцінки перспектив і можливостей розвитку архітектурного ландшафту міста в історичній частині. У київській практиці це безпосередня відповідь на питання, який обсяг і скільки комерційних метрів можливо розмістити.

Очевидно ж, що ми ж не можемо займатися реновацією Софії Київської, Києво-Печерської Лаври або храмів? Є об’єкти, які мають стабільний статус, і ми не будемо його міняти з багатьох причин. І в той же час є, наприклад, комплекс пивзаводу на вулиці Кирилівській. Що робити з цим об’єктом? Зрозуміло, що він не зможе працювати як завод, але дуже цікавий як комплекс спадщини своїми історичними, архітектурними характеристиками. Подібні об’єкти вимагають креативних рішень — як вдихнути в них життя. Для таких ось об’єктів і територій розробники в Генплані і зобов’язані запропонувати хоч щось. Хоча б у стислій формі.

Зрозуміло, в кожному конкретному випадку до таких об’єктів потрібен індивідуальний, предметний підхід, окремий проект. Але часто такі території, зазвичай постпромислові, є одночасно і містоутворюючими. Велика площа, комплекс об’єктів. Яка може бути функція кожного з них і всього комплексу? Хто може стати споживачем, користувачем? Так, це окремий проект. Але окреслити можливості, нову долю таких об’єктів в подальшому вже зараз зобов’язані розробники історико-архітектурного опорного плану.

 Ну а для початку вони повинні були оцінити ситуацію «в натурі». Ознайомитися з усіма об’єктами спадщини — не на папері, а особисто перевірити їх стан. Потім перевірити всю облікову документацію. І видати рекомендації. У тому числі рекомендації не тільки про бажану перспективу для об’єктів спадщини, а й конкретні рекомендації владі і власникам.

Словом, багато є внутрішніх тонкощів, які треба вирішити, щоб на виході вийшов повноцінний, затребуваний і коректний документ. А коли у нас робиться коригування на коригуванні, тим більше що завдання отримували розробники ще в 2010 році, то підсумок такої роботи не буде відповідати сучасним вимогам.

І все таки що найбільше турбує і насторожує вас, активістів, громадськість?

Відсутність прозорості та практики повноцінного обговорення містобудівної документації, хоча закон це передбачає. Ми всі боїмося, що можуть бути маніпуляції, саме тому всі наполягають на відкритості і публічності. Та інформація, яка з’явилася 3 січня на офіційному ресурсі Київської міської адміністрації, не дозволяє судити про повноцінно виконану роботу і правильність прийнятих рішень.

Приклад — результати потужного громадського руху за створення екопарку на Осокорках, безпосередньому продовженні рекреаційних територій пам’ятника ландшафту та історії

«Історичний ландшафт київських гір і долини р. Дніпро». До цього проекту підключилися не тільки місцеві жителі, а й експерти з екології, містобудування. В результаті територія отримала статус заповідної. Але на опублікованому графіку історико-архітектурного опорного плану вона відсутня. Хоча статус повинен бути відображений у всіх регуляторних актах, містобудівному кадастрі.

Добре, що хоча б в центрі міста кордону земель історико-культурного призначення вже виділені на графічних матеріалах. Перевірити, чи правильно вони відображені в деталях, можливості немає, низький дозвіл графіки не дозволяє це зробити. Але з власного досвіду знаю, що на сьогодні майже у кожної території містобудівних пам’яток — Хрещатик, Костьольна, Андріївський узвіз, Контрактова площа — свої проблеми. Часто кордони пам’ятників і охоронних зон проведені некоректно. Всі ці неточності розробники повинні були виправити.

Якщо з’ясується, що все-таки не виправили, недопрацювали, не уточнили, то скільки часу може знадобитися на доопрацювання? І чи є у нас взагалі цей час?

Дуже складно відповісти. Сьогодні на міжнародному рівні вирішується питання створення об’єднаної, модифікованої буферної зони об’єктів Всесвітньої спадщини. Це окрема документація, яка практично розроблена в повній мірі, передана на верифікацію в ЮНЕСКО. Це наш національний пріоритет і обов’язок, ми адже ратифікували всі відповідні конвенції. У лютому до Києва приїжджає місія ЮНЕСКО, міжнародні експерти якраз повинні дати відповідь, чи відповідає міжнародним вимогам розроблена нами документація по буферній зоні. А в середині року відбудеться чергова сесія ЮНЕСКО, на якій Київ повинен підтвердити, що Генеральний план прийнятий.

Тобто влада Києва вже взяли на себе таке зобов’язання перед ЮНЕСКО?

За наполегливою рекомендацією ЮНЕСКО. Адже з точки зору міжнародних експертів саме затверджений Генплан документально закріплює перспективи об’єктів Всесвітньої спадщини в українській столиці. А сьогодні буферні зони навколо Києво-Печерського заповідника і навколо Софії раз у раз зазнають атак з боку забудовників з багатоповерховими проектами. І абсолютне право представників ЮНЕСКО вимагати максимально швидкого затвердження документації, яка виключає можливість впливу на об’єкти. За логікою міжнародного права, якщо прийнятий Генплан, то значить, його необхідно неухильно дотримуватися.

Але це означає, що вся робота над правками в Генплан буде відбуватися в умовах найжорстокішого цейтноту?

І це теж. Ми опинилися в складній ситуації. З одного боку, українська делегація на сесії ЮНЕСКО пообіцяла, що Генплан буде прийнятий і затверджений. З іншого боку, ми бачимо, що багато основоположних розділи якісно не готові.

Я хочу вірити, що знята плутанина з адресами, повернулися об’єкти, які випадково випали з реєстру, він доповнився нововиявленими в 2019 році об’єктами … Але хотілося б в цьому переконатися. В ідеалі, звичайно, хочеться, щоб Генплан відбувся, був прийнятий. Але я не поділяю впевненості міжнародних експертів, що його прийняття здатне зупинити хаос. Сьогодні підзаконні акти говорять нам, що без опорного плану — а його, як ми пам’ятаємо, ще немає — будівництво на території історичного Києва неможливо. І тим не менше ведеться активне будівництво.

Посилання на джерело

Генплан Києва 2040: а що з об’єктами історичної спадщини?

/Новини

Влітку 2020 року на сесію Київради повинні винести документ, в якому визначені основні вектори розвитку української столиці на найближчі два десятиліття. Хтось порівнює Генплан за значимістю з Конституцією міста, хтось вважає його юридично нікчемним, апелюючи до того, що основні положення Генплану 2002 року так і залишилися на папері.

Про концепцію нового Генплану говорить експертка в сфері охорони історичної спадщини Ольга Рутковська (мистецтвознавець, експертка зі спадщини, членкиня International Council on Monuments and Sites (ICOMOS), експертка Національного експертно-будівельного альянсу України).

Історико-архітектурний план Києва, який можна метафорично назвати серцем Генплану, вже готовий і відправлений на узгодження в Міністерство культури. Судячи з графічних матеріалів, які викладені у відкритий доступ, що можна сказати про якість цього документу?

Ольга Рутковська: Історико-архітектурний опорний план — це основа для генерального плану будь-якого історичного населеного пункту. Пам’ятники архітектури, містобудування, історії, археології, науки і техніки, садово-паркового мистецтва, території історико-культурного призначення Києва — все це особлива категорія об’єктів і земельних ділянок міста, які повинні враховуватися в будь-яких містобудівних рішеннях. Наскільки можна судити з опублікованих матеріалів, цей опорний план є черговою версією документації, розробленої ще в 2011 році. З тих пір багато чого змінилося навіть з точки зору ставлення до об’єктів історичної спадщини. Багато що змінилося на законодавчому рівні. З’явилися норми, які стосуються об’єктів Всесвітньої спадщини. Поки ми можемо вивчити лише графічну і регуляторну частину документації, і то не в повному обсязі. Регуляторна частина представлена ​​тільки регламентами, в яких відсутні основні вихідні дані. А саме ці дані і характер їх використання так всіх турбують — чи зберігся статус пам’ятника за тим чи іншим об’єктом, які плани з використання і розвитку території?

Київ є зоною конфліктів. Безліч гарячих точок виникає якраз через те, що громада не володіє повною, достовірною інформацією. Городяни перебувають у впевненості, що об’єкт знаходиться під охороною, є частиною нашої національної спадщини, — а потім виявляється, що це не так. У багатьох об’єктів складна доля. Наприклад, якісь «зникли» з реєстру, якісь не мають повного пакету документації, якісь доводяться до повного руйнування. Тому реакція суспільства на розробку містобудівної документації та вимога опублікувати проект історико-архітектурного плану цілком зрозумілі.

Яким чином пам’ятники архітектури можуть зникнути з охоронних реєстрів? Хто їх видаляє?

Обґрунтування на видалення з реєстрів складають саме ті організації, які, по ідеї, повинні зберігати цю спадщину. Закон «Про охорону культурної спадщини» передбачає можливість виведення об’єкту з реєстру в тому випадку, якщо він втратив свої характеристики, через які, власне, і став пам’ятником. Тобто якщо пам’ятник архітектури перестав їм бути — він знищений, перебудований, зруйнувався. Це положення закону часто цинічно використовуються для обґрунтування повної втрати культурної цінності об’єктом спадщини. В Україні і Києві не забезпечується належний контроль стану об’єктів. Закон і виконавча влада розраховують на свідомість користувачів, власників. Але справа в тому, що цінність об’єктів культурної спадщини в нашому суспільстві не для всіх є очевидною. Відсутня політика, спрямована на роз’яснення цінності спадщини. Лише незначна частина суспільства розуміє, в чому цінність пам’яток, як їх можна використовувати на практиці, яку віддачу може отримати місто, в якому зуміли зберегти історичну архітектуру. Що може виграти власник, який володіє пам’ятником? Немає цього розуміння. Для більшості людей історична цінність — абстрактна категорія. У підсумку на вулицях Києва ми бачимо безліч історичних занедбаних будівель. Без невідкладної зміни державної та міської політики в частині пріоритету збереження і розвитку спадщини дуже скоро настане момент, коли пам’ятки культурної спадщини зникнуть з лиця землі, а на їх місці з’являться безликі багатоповерхові об’єкти нового будівництва.

Кількість пам’ятників, їх статус, стан, адреси, балансоутримувачі — всі ці дані є основою для розробки історико-архітектурного опорного плану. Необхідно знати межі охоронних зон, які є у кожного об’єкта. Не тільки у величезних комплексів, таких як Києво-Печерська лавра, Софія Київська, а й у невеликих будиночків, парків, меморіальних комплексів, ландшафтних пам’яток. Збір цих даних, систематизація, аналіз, програмування збереження для такого міста, як Київ — дуже трудомістка робота.

Тобто зараз у вас немає впевненості, що ця копітка робота була належним чином проведена?

У нас вже є сумний досвід наслідків попередніх розробок цього ж містобудівного документа для Києва. Версія історико-архітектурного опорного плану від 2011 року не витримувала критики. Це був навіть не опорний план, а пропозиції щодо збереження спадщини міста Києва. Пропозиції — це концептуальна розробка. Адже історико-архітектурний опорний план розробляється за чітко встановленими правилами і нормами, згідно з ДБН.

За наявними даними, в Києві понад 3500 тисяч об’єктів культурної спадщини, крім того, чимало історичних об’єктів, які заслуговують на статус пам’ятника. І оцінка їх культурної цінності з пропозицією внесення до реєстру якраз і робиться під час розробки історико-архітектурного опорного плану. Крім їх місцезнаходження розробники зобов’язані на графіку вказати ареали збереження цінної забудови, території історико-культурного призначення, заповідники.

Поки єдиний позитивний момент, який я побачила, — нарешті з’явилася графічна частина, яка відображає землі історико-культурного призначення. Навколо них зараз і виникають здебільшого конфліктні ситуації. Так чи інакше, будь-яке будівництво — це робота з територіями. Будь-які майнові інтереси — це роботи з територіями. А землі історико-культурного призначення, згідно з нашим законодавством, призначені виключно для збереження і розвитку об’єктів спадщини. Існують обмеження по функції. Це справедливо і щодо природно-заповідних територій, і щодо територій з об’єктами спадщини.

Так і повинно бути? Це ж, по суті, консервація. А у нас перед очима безліч європейських прикладів і не тільки коли архітектори проводять реновацію пам’ятників зі зміною функції. Наприклад, на руїнах стародавнього храму можуть надбудувати не обов’язково навіть музей, а й офіс, ресторан або житло, при цьому всі збережені частини будівлі, фрагменти, дбайливо відреставровані, до них зберігається громадський доступ. Чи не раціональніше подібний підхід?

У існуючому законі про охорону архітектурної спадщини з понятійного апарату зникли багато дефініцій, що стосуються відродження та пошуку нових методів пристосування до нового життя, які раніше застосовувалися, а нові не з’явилися. Сьогодні у нас є «охорона», «консервація», «музеєфікація», «реставрація» … В принципі, все це майже подібні поняття, вони переслідують одну мету — зберегти і максимально якісно продемонструвати об’єкт.

А ось що таке «реновація»? Тут мова йде про оновлення, відродження. Це ближче до реабілітації. Тобто відновлення структури об’єкта і розширення можливостей його використання, а також перспектив розвитку. Адже у об’єктів спадщини теж має бути розвиток. Але, на жаль, сьогодні в понятійному апараті це не відображено якісно. Як і поняття «регенерація».

Нема і поняття «конверсія», що якраз передбачає зміну функції …

Так, лексикон і термінологію необхідно розширювати. Сьогодні, коли ми чуємо слово «реновація», то відразу уявляємо, що це стосується виключно якихось пост промислових зон. Але в той же час реновація — це хороший метод монетизації, розвитку комплексних об’єктів. Конверсія об’єктів спадщини, культурний капітал, культурний ресурс — це дуже важливі поняття і напрямки для об’єктивного розуміння ролі і можливостей пам’ятників, коли для суспільства їх цінність непорушна.

Чому б нам не піти слідами багатьох європейських міст і як мінімум не дозволити реконструкцію історичних будівель зі збереженням фасаду?

Це поширений запит. Більшість користувачів, девелоперів, власників вважають, що можна і досить просто істотно змінити планувальну структуру будівлі. Але об’єкт спадщини, якщо ми говоримо про пам’ятник архітектури, — це не тільки фасади. А вся матеріально-технічна структура в цілому, початкові капітальні конструкції об’єкта і їх декор, особливості планувальної системи. І як її зберегти, реанімувати — це окрема непроста історія.

За 15 років роботи в сфері реставрації я зрозуміла, наскільки це трудомістка робота, яка вимагає постійних досліджень і копіткого ставлення до об’єкта від старту попередніх робіт і підготовки до проектування до завершення реставрації (консервації.) А також великого досвіду. Назвати себе реставратором можна, пропрацювавши в цій сфері хоча б років 10. Реставрацією неможливо займатися, якщо ти тільки вчора закінчив вуз. Необхідно пройти ще дуже тривалу виробничу практику під керівництвом професіоналів. Тому що кожен об’єкт культурної спадщини, коли починаєш з ним працювати, підносить за фактом таку кількість сюрпризів, що людина без спеціальної підготовки просто не здатна з цим справитися.

Отже, припустимо, ми отримаємо історико-архітектурний план, в якому все ж внесена прискіпливо вся інформація про спадщину. Але при відсутності методик і навіть термінів «реновація», «конверсія» виходить, що ми знову консервуємо нашу спадщину і не вирішуємо питання про її перспективи та розвитку. Адже планування все- таки передбачає розвиток?

Історико-архітектурний опорний план — це фіксаційний документ. Він дійсно відображає status quo спадщини, історико-культурних територій, вже затверджених зон охорони. А ось все, що стосується перспективи, подається в іншому документі, який називається проектом зон охорони спадщини і включає регламенти використання і можливого перспективного будівництва. Це регламенти, які прописуються для особливо цінних територій і необхідні для оцінки перспектив і можливостей розвитку архітектурного ландшафту міста в історичній частині. У київській практиці це безпосередня відповідь на питання, який обсяг і скільки комерційних метрів можливо розмістити.

Очевидно ж, що ми ж не можемо займатися реновацією Софії Київської, Києво-Печерської Лаври або храмів? Є об’єкти, які мають стабільний статус, і ми не будемо його міняти з багатьох причин. І в той же час є, наприклад, комплекс пивзаводу на вулиці Кирилівській. Що робити з цим об’єктом? Зрозуміло, що він не зможе працювати як завод, але дуже цікавий як комплекс спадщини своїми історичними, архітектурними характеристиками. Подібні об’єкти вимагають креативних рішень — як вдихнути в них життя. Для таких ось об’єктів і територій розробники в Генплані і зобов’язані запропонувати хоч щось. Хоча б у стислій формі.

Зрозуміло, в кожному конкретному випадку до таких об’єктів потрібен індивідуальний, предметний підхід, окремий проект. Але часто такі території, зазвичай постпромислові, є одночасно і містоутворюючими. Велика площа, комплекс об’єктів. Яка може бути функція кожного з них і всього комплексу? Хто може стати споживачем, користувачем? Так, це окремий проект. Але окреслити можливості, нову долю таких об’єктів в подальшому вже зараз зобов’язані розробники історико-архітектурного опорного плану.

 Ну а для початку вони повинні були оцінити ситуацію «в натурі». Ознайомитися з усіма об’єктами спадщини — не на папері, а особисто перевірити їх стан. Потім перевірити всю облікову документацію. І видати рекомендації. У тому числі рекомендації не тільки про бажану перспективу для об’єктів спадщини, а й конкретні рекомендації владі і власникам.

Словом, багато є внутрішніх тонкощів, які треба вирішити, щоб на виході вийшов повноцінний, затребуваний і коректний документ. А коли у нас робиться коригування на коригуванні, тим більше що завдання отримували розробники ще в 2010 році, то підсумок такої роботи не буде відповідати сучасним вимогам.

І все таки що найбільше турбує і насторожує вас, активістів, громадськість?

Відсутність прозорості та практики повноцінного обговорення містобудівної документації, хоча закон це передбачає. Ми всі боїмося, що можуть бути маніпуляції, саме тому всі наполягають на відкритості і публічності. Та інформація, яка з’явилася 3 січня на офіційному ресурсі Київської міської адміністрації, не дозволяє судити про повноцінно виконану роботу і правильність прийнятих рішень.

Приклад — результати потужного громадського руху за створення екопарку на Осокорках, безпосередньому продовженні рекреаційних територій пам’ятника ландшафту та історії

«Історичний ландшафт київських гір і долини р. Дніпро». До цього проекту підключилися не тільки місцеві жителі, а й експерти з екології, містобудування. В результаті територія отримала статус заповідної. Але на опублікованому графіку історико-архітектурного опорного плану вона відсутня. Хоча статус повинен бути відображений у всіх регуляторних актах, містобудівному кадастрі.

Добре, що хоча б в центрі міста кордону земель історико-культурного призначення вже виділені на графічних матеріалах. Перевірити, чи правильно вони відображені в деталях, можливості немає, низький дозвіл графіки не дозволяє це зробити. Але з власного досвіду знаю, що на сьогодні майже у кожної території містобудівних пам’яток — Хрещатик, Костьольна, Андріївський узвіз, Контрактова площа — свої проблеми. Часто кордони пам’ятників і охоронних зон проведені некоректно. Всі ці неточності розробники повинні були виправити.

Якщо з’ясується, що все-таки не виправили, недопрацювали, не уточнили, то скільки часу може знадобитися на доопрацювання? І чи є у нас взагалі цей час?

Дуже складно відповісти. Сьогодні на міжнародному рівні вирішується питання створення об’єднаної, модифікованої буферної зони об’єктів Всесвітньої спадщини. Це окрема документація, яка практично розроблена в повній мірі, передана на верифікацію в ЮНЕСКО. Це наш національний пріоритет і обов’язок, ми адже ратифікували всі відповідні конвенції. У лютому до Києва приїжджає місія ЮНЕСКО, міжнародні експерти якраз повинні дати відповідь, чи відповідає міжнародним вимогам розроблена нами документація по буферній зоні. А в середині року відбудеться чергова сесія ЮНЕСКО, на якій Київ повинен підтвердити, що Генеральний план прийнятий.

Тобто влада Києва вже взяли на себе таке зобов’язання перед ЮНЕСКО?

За наполегливою рекомендацією ЮНЕСКО. Адже з точки зору міжнародних експертів саме затверджений Генплан документально закріплює перспективи об’єктів Всесвітньої спадщини в українській столиці. А сьогодні буферні зони навколо Києво-Печерського заповідника і навколо Софії раз у раз зазнають атак з боку забудовників з багатоповерховими проектами. І абсолютне право представників ЮНЕСКО вимагати максимально швидкого затвердження документації, яка виключає можливість впливу на об’єкти. За логікою міжнародного права, якщо прийнятий Генплан, то значить, його необхідно неухильно дотримуватися.

Але це означає, що вся робота над правками в Генплан буде відбуватися в умовах найжорстокішого цейтноту?

І це теж. Ми опинилися в складній ситуації. З одного боку, українська делегація на сесії ЮНЕСКО пообіцяла, що Генплан буде прийнятий і затверджений. З іншого боку, ми бачимо, що багато основоположних розділи якісно не готові.

Я хочу вірити, що знята плутанина з адресами, повернулися об’єкти, які випадково випали з реєстру, він доповнився нововиявленими в 2019 році об’єктами … Але хотілося б в цьому переконатися. В ідеалі, звичайно, хочеться, щоб Генплан відбувся, був прийнятий. Але я не поділяю впевненості міжнародних експертів, що його прийняття здатне зупинити хаос. Сьогодні підзаконні акти говорять нам, що без опорного плану — а його, як ми пам’ятаємо, ще немає — будівництво на території історичного Києва неможливо. І тим не менше ведеться активне будівництво.

Посилання на джерело